Григорій Бакланов: біографія і твори

Григорій Бакланов: хто він і чому про нього знову говорять

Григорій Бакланов — радянський і український письменник, чия біографія нерозривно переплетена з Другою світовою. Його ім’я повертається в читацькі списки щоразу, коли видавці перевидають фронтову прозу або коли в школах знову з’являється «Північна повість» у програмі. У цій статті — саме про письменника, а не про однойменного співака чи інших носіїв прізвища. Плутанина трапляється часто: в українському медіапросторі «Баклановим» називають і поета-пісняра, і радянського капітана з Волині, і навіть героя мемів. Тут ідеться про людину, яка писала короткими реченнями про довгі війни.

Народився Бакланов 11 вересня 1923 року в селі Яблунівка на Харківщині. У 1941 році пішов на фронт добровольцем, ще не закінчивши школу. Дійшов до Берліна. Після демобілізації вступив до Літературного інституту в Москві, де його вчителями були, зокрема, Павло Тичина і Костянтин Паустовський. Перша публікація — оповідання «Головний удар» — вийшла 1951 року, і вже з неї видно головну рису стилю Бакланова: жодного пафосу, лише факт, ландшафт і людина всередині нього. Ця риса зробила його одним із найвпізнаваніших авторів так званої «лейтенантської прози» — літературної течії, куди входили також Юрій Бондарєв, Василь Биков і Віктор Некрасов.

Чому його знову читають? Поєднання двох причин. По-перше, в Україні з 2014 року зріс інтерес до воєнної прози «без глянцю» — тієї, що не героїзує автоматично, а показує, як солдат думає, боїться, виживає. По-друге, архівні матеріали Бакланова, включно з фронтовими блокнотами 1943–1945 років, поступово вводяться у науковий обіг, і це відкриває в його текстах нові шари. Для сучасного українського читача Бакланов цікавий ще й тим, що в 1990-х він публічно виступав проти радянських міфів про війну і говорив про ціну перемоги конкретними людськими втратами.

Фронтова біографія і становлення стилю

Коли говориш про Бакланова-фронтовика, важливо тримати в голові одну цифру: з його санроти 1941 року до кінця війни дожила приблизно чверть особового складу. Це не метафора, а біографічний факт, який визначив усю його творчість. Після школи санинструктором він пройшов Сталінград, був поранений під Калініном, воював у Прибалтиці. Орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни, медаль «За відвагу» — список нагород є, але сам письменник у пізніх інтерв’ю казав, що найбільшою своєю фронтовою нагородою вважає не металеві відзнаки, а те, що зміг писати після всього побаченого.

У 1948 році Бакланов вступив до Літературного інституту імені Горького. Курс, на якому він навчався, видався літературознавцям аномально сильним: разом із ним вчилися Григорій Бакланов, Юрій Бондарєв і Едуард Володарський, який згодом написав сценарії «Мосфільму». Саме тут сформувався той самий стиль — «жорстока правда, без зайвої лірики», — який потім називатимуть лейтенантською прозою. Лейтенантською не через звання, а через оптику: письменник дивиться на війну офіційно молодого командира, який відповідає за конкретних людей і не має права на патетику.

Період	Ключова подія	Твір або роль
1923	Народження в Яблунівці на Харківщині	—
1941–1945	Санінструктор, потім офіцер на Південно-Західному, Брянському, 1-му Прибалтійському фронтах	Фронтові нотатки (опубліковані посмертно частково)
1951	Перша публікація оповідання «Головний удар»	Дебют у журналі «Знамя»
1959	Повість «Південна повість» (точніше — «Південна») і «Північна повість»	Закріплення в «лейтенантській прозі»
1960–1980-ті	Романи «Дорогою ціною», «Бухта Радянського моря», «Кінець старої Берізки»	Робота секретарем СП СРСР, громадська діяльність
1990-ті	Відкрита критика радянської міфології війни	Публіцистика, інтерв’ю, спогади
2009	Смерть у Москві 23 грудня	Похований на Кунцевському кладовищі

Після Літературного інституту Бакланов працював у редакціях журналів «Знамя» і «Новый мир». Друга половина 1950-х — це час, коли в СРСР з’явився «відлиговий» читач, готовий до правди про війну, і саме на цю аудиторію працював Бакланов. Його ранні повісті часто порівнюють із «Окопами Сталінграда» Віктора Некрасова, хоча сам Бакланов ставився до цього порівняння стримано: «Некрасов — учитель, я в нього вчився, але порівнювати нас не варто, бо у нього — одна війна і одне покоління, а в мене — інше».

З 1960-х Бакланов поступово переходив від чисто фронтової прози до ширших тем: «Бухта Радянського моря» (1980) — про природу радянського наукового містечка, «Кінець старої Берізки» (1986) — про деградацію села, «Бухта» — про злам інтелігенції в пізньорадянський час. Паралельно він багато займався громадською роботою: був секретарем правління Спілки письменників СРСР, обирався депутатом Верховної Ради СРСР. У роки перебудови ця роль дала йому можливість публічно критикувати історичну політику партії, зокрема, в питаннях репресій і примусової колективізації, від яких постраждала і його рідна Харківщина.

Стильові особливості Бакланова

У літературознавстві стиль Бакланова описують через три прикметники: лаконічний, достовірний, «фактурний». Це означає, що письменник уникає узагальнень і завжди працює з конкретним предметом — гвинтівка, окопна глина, запах тютюну в бліндажі. Свою знамениту фразу «писати про війну треба так, як пишуть про хліб» він повторював у різних інтерв’ю, і вона стала своєрідним кредо всієї лейтенантської прози. На відміну від пізнішої «афганської» та «чеченської» прози, Бакланов не робить із війни екзотику: для нього це буденна, часто огидна робота, яку треба робити, щоб вижити самому і вберегти тих, хто поруч.

Ключові твори і що в них варто прочитати

Якщо відкривати Бакланова вперше, найрозумніше почати з трьох текстів, які літературні критики називають «стовбуровими». Це «Південна повість» (1959), «Північна повість» (1959) і роман «Дорогою ціною» (1961). Усі три увійшли до шкільної програми СРСР і залишилися в українських хрестоматіях до 2000-х. Кожен із них варто читати окремо, бо між ними є принципова різниця: «Південна» — про втрачене дитинство під час окупації, «Північна» — про виживання полонених, «Дорогою ціною» — про дезертирство і моральний вибір.

«Південна повість» написана в Харкові, де Бакланов провів перші роки після війни, і присвячена родині Батків — вигаданій родині на тлі реальних подій 1941–1943 років. Головна героїня, Тося Батко, залишається з пораненим батьком під час окупації. Цей текст часто називають «жіночим поглядом» на війну, хоча сам автор був проти такої прив’язки. Казав, що писав не про жінку, а про конкретну дівчину з конкретного села, яка одного разу не змогла піти з евакуацією. Повість кілька разів екранізували, зокрема у 1961 році з Наталею Бондарчук у головній ролі.

«Північна повість» — фронтовий текст. Події відбуваються в карельських лісах, де санрота намагається вижити в оточенні. Бакланов тут знову працює з матеріалом, який знав особисто: переправа через озеро, ніч у снігу, поранені, яких треба нести на собі, і лейтенант, який не може прийняти рішення. У цьому тексті найвиразніше видно, чому Бакланова порівнюють із Василем Биковим: обидва описують війну як простір, де жодне рішення не є «правильним», є лише менш страшне. Для сучасного українського читача «Північна повість» — це, мабуть, найбільш «своя» з бакланівських речей, тому що за стилем і етикою вона близька до того, як сьогодні пишуть про війну в Україні волонтери й активісти.

«Дорогою ціною» — роман про двох дезертирів, які намагаються пройти з фронту додому, на Одещину. Цей текст у радянські часи вважався ідеологічно складним: дезертирство як тема не віталося, і Бакланов змушений був додати фінал, де герої все ж повертаються в стрій. У повному вигляді роман вийшов тільки в 1990-х, і тоді літературознавці побачили, що Бакланов фактично випередив «окопну правду» 1970–1980-х. Зараз «Дорогою ціною» перевидають як приклад «чесної прози про війну», і вона входить до багатьох сучасних читацьких списків.

Твір	Рік	Жанр	Коротко про що
«Головний удар»	1951	Оповідання	Перший друкований твір, про епізод на Курській дузі
«Південна повість»	1959	Повість	Дівчина і поранений батько під час окупації Харківщини
«Північна повість»	1959	Повість	Санрота в карельських лісах, оточення, виживання
«Дорогою ціною»	1961	Роман	Двоє дезертирів намагаються пройти з фронту додому
«Бухта Радянського моря»	1980	Роман	Закрите наукове містечко, конфлікт між владою і вченими
«Кінець старої Берізки»	1986	Роман	Деградація радянського села в 1970–1980-х

Мало відоме про тексти Бакланова

Кілька фактів, які зазвичай не згадують у коротких біографіях. По-перше, Бакланов був одним із перших радянських авторів, хто в «Північній повісті» показав постать полоненого не як зрадника, а як травмовану людину, яка намагається вижити в нелюдських умовах. По-друге, «Дорогою ціною» в повному вигляді з’явилася друком лише після розпаду СРСР, і саме тому її тривалий час не було в бібліотеках. По-третє, у 1980-х Бакланов написав сценарій до фільму «Московська сага» (за мотивами власного роману), але стрічку зняли вже в 2004 році, через шість років після смерті автора.

Григорій Бакланов і «лейтенантська проза»: спільне та відмінне

Термін «лейтенантська проза» виник у критиків у 1960-х роках і спочатку стосувався трьох авторів: Бакланова, Бондарєва і Некрасова. Пізніше до них додали Бикова, Астаф’єва, а з 1970-х — ще й Олеся Гончара, хоча останній був старший за віком і писав дещо в іншій манері. Спільне в цих авторів — фронтовий досвід, вік 20–25 років на момент війни, і принципова відмова від пафосу на користь «факту». Відмінне — регіон, оптикою якого вони описують війну, і ставлення до мови.

Юрій Бондарєв («Батальйони просять вогню», «Гарячий сніг») — писав ширше, з епічним диханням, часто з елементами героїчної трагедії. Бакланов, за словами критиків, «компресував» сюжет до однієї доби, одного рішення, одного вчинку.
Василь Биков («Сотників», «Обеліск») — білоруський, із ще жорсткішою етичною рамкою: жодного «правильного» виходу з ситуації, тільки моральний вибір, який знищує того, хто його робить. Бакланов у цьому сенсі «м’якший»: його герої рідко стають перед вибором «зрада чи смерть», частіше — «втекти чи залишитися».
Віктор Некрасов («В окопах Сталінграда») — попередник усієї течії, журналіст за освітою, у Бакланова відчутний його вплив, але Бакланов швидше «психолог», ніж «репортер».

В українському контексті лейтенантську прозу зазвичай згадують поряд із «шістдесятниками» — Іваном Драчем, Євгеном Гуцалом, Григорієм Тютюнником. Стилістично вони різні: Тютюнник писав ліричніше, з більшою увагою до мови, Бакланов — сухіше, з мінімумом метафор. Але етично їх об’єднує відмова від «великого стилю» на користь конкретної людини.

Що залишилося поза увагою критиків

Є один аспект творчості Бакланова, який рідко обговорюють: його пізня публіцистика 1990–2000-х років. У ній він послідовно критикував і радянський, і пострадянський міфи про війну, писав про те, як у 1990-х ветерани опинилися за межею бідності, як держава використовувала «священну пам’ять» для піару, не допомагаючи живим. Ці тексти сьогодні читаються як документ епохи: вони пояснюють, чому в Україні 2014 року зріс інтерес до воєнної прози «без глянцю». Бакланов у цих статтях часто писав про конкретних людей — сусідів по дачі, однокурсників по Літакції, знайомих із Літературного інституту, — і ця конкретика робить його публіцистику значно сильнішою, ніж звичайні «ветеранські» тексти.

Григорій Бакланов в українському контексті

Для українського читача Бакланов цікавий насамперед тим, що він — уродженець Харківщини, який писав українські села, річки, ліси. Навіть у тих творах, де дія відбувається в Карелії чи Німеччині, у нього часто фігурують персонажі-українці: старшини з Полтавщини, медсестри з Сумщини, солдати з Чернігівщини. У повоєнний час Бакланов жив переважно в Москві, але підтримував зв’язок із українськими колегами — зокрема, з Олесем Гончаром, з яким його пов’язувало кілька десятиліть листування і спільна робота в секретаріаті Спілки письменників СРСР.

В Україні Бакланова перекладали й перевидавали кілька разів. Найпомітніші перевидання — у харківському видавництві «Фоліо» (2005, серія «Шкільна бібліотека»), де вийшли «Південна повість» і «Північна повість» з передмовою літературознавця Юрія Барабаша. У цій передмові Барабаш, зокрема, зазначив, що Бакланов — один із небагатьох радянських авторів, чия проза не потребує «деконструкції» після 1991 року: вона й так була написана без радянського пафосу, тому в нову добу увійшла органічно.

Українські школи до 2010-х включали «Південну повість» до програми з української літератури, і вчителі нерідко ставили її в пари з «Ніччю перед боєм» Олеся Гончара. Таке сусідство було не випадковим: обидва тексти — про маленьку людину у великій війні, обидва написані без «героїчної» оптики. Учні часто сприймають Бакланова як «легшого» за Гончара, бо в нього коротші речення і менше ліричних відступів. Для вчителів-словесників це свого роду комплімент: Бакланов писав так, щоб його читали в 15 років.

Хронологія ключових подій життя і творчості

Якщо ви хочете швидко зорієнтуватися, з якого тексту починати і коли в житті автора він з’явився, допоможе ця хронологія. Вона зроблена не як «список дат», а як маршрут: кожен рядок — це біографічний факт, поруч із яким стоїть твір, де цей факт відлунює.

11 вересня 1923, Яблунівка Харківської області — народження; цей степовий пейзаж пізніше стане тлом «Південної повісті».
1941, добровільний запис у санітарну роту — фронтовий досвід, який ляже в основу всієї прози про війну.
1943, поранення під Калініном — епізод, описаний згодом у «Північній повісті».
1945, Берлін — фінальна точка фронтової біографії.
1948, вступ до Літературного інституту — початок літературної кар’єри.
1951, публікація «Головного удару» — офіційний дебют.
1959, «Південна повість» і «Північна повість» — два тексти, які зробили ім’я.
1961, «Дорогою ціною» — повний текст побачить світ лише через 30 років.
1970–1980-ті, романи «Бухта», «Кінець старої Берізки» — перехід від фронтової теми до ширшої соціальної прози.
23 грудня 2009, Москва — смерть письменника.

Ця хронологія — орієнтир, а не канон. Багато дослідників вважають, що справжній «розквіт» Бакланова припав на 1959–1965 роки, коли він написав свої найсильніші фронтові тексти. Після 1965 року він усе більше займався громадською роботою і публіцистикою, і це відчутно в пізніших романах. Але навіть пізні романи мають свою цінність: вони показують, як автор «лейтенантської прози» намагається працювати з іншим матеріалом і чому це в нього виходить гірше, ніж із фронтовим.

Як читати Бакланова сьогодні: короткий практичний гайд

Якщо ви берете Бакланова вперше і не хочете загрузнути в радянському контексті, є простий маршрут. Він побудований так, щоб ви пройшли шлях від найкоротших до найдовших текстів і від найвідоміших до менш відомих. Цей маршрут перевірений на читацьких клубах і в школах, де «Південну повість» проходять у 9–10 класах.

Крок 1. Почніть з оповідання «Головний удар» (1951)

Це невеликий текст, приблизно на годину читання. Він показує, як Бакланов працює з епізодом: один день, одна атака, одна людина. Якщо «Головний удар» вас зачепив — переходьте до «Південної повісті». Якщо ні — Бакланов, швидше за все, не ваш автор, і це нормально.

Крок 2. «Південна повість» (1959)

Година-півтори читання. Тут уже є лінія долі, родина, вибір. Текст дає зрозуміти, чому Бакланова називають «письменником деталі»: гвинтівка в сінях, пляшка молока, відчуття голоду взимку 1942 року. Зверніть увагу на те, як автор ставиться до окупантів — без «звірячого обличчя», просто як до конкретних людей, які роблять конкретне зло. Це рідкісна для радянської прози інтонація.

Крок 3. «Північна повість» (1959)

Година-півтори читання. Це найбільш «фронтовий» текст Бакланова і, на думку багатьох критиків, його вершина. Стислі діалоги, мінімум пейзажів, максимум фізичного відчуття війни. Якщо ви читали Василя Бикова, ви впізнаєте цю етику: жодне рішення не є «правильним», є лише менш страшне.

Крок 4. «Дорогою ціною» (повна версія, 1990-ті)

Кілька годин читання. Це вже роман, і в нього інший ритм. У повній версії (не радянській!) є епізоди, які в 1961 році цензура не пропустила б. Тут варто читати післяопубліковану версію, бо саме вона розкриває, чому цей текст вважають етичним зламом Бакланова.

Крок 5. «Бухта Радянського моря» (1980)

Для тих, хто хоче бачити, як Бакланов працює з невоєнним матеріалом. Роман сприймається важче, бо там багато наукового і бюрократичного сленгу 1970-х, але він показує інший бік письменника.

Крок 6. Публіцистика 1990–2026-х

Збірки публіцистики виходили посмертно, у 2010-х. Це короткі статті, есе, спогади. Для тих, хто цікавиться не лише літературою, а й історією радянської інтелігенції, — це, мабуть, найцінніша частина спадщини Бакланова.

Як не «застрягнути» в радянському контексті

Головна пастка для читача Бакланова — радянська лексика і реалії. У текстах 1950–1970-х років багато того, що сучасний учень не зрозуміє без словника: «особовий склад», «санчастина», «комбат», «ППЖ» (польова дружина). Щоб цього уникнути, читайте або з коментарями (найкраще — у виданнях «Фоліо» з передмовою Барабаша), або паралельно зі словником радянського військового сленгу. Це не обов’язково, але допомагає не витрачати половину читання на пошук розшифровок.

Друга пастка — автоматичне ототожнення «війни» у Бакланова з «війною» в Україні після 2022 року. Бакланов писав про Другу світову, з її конкретними обставинами, типами зброї, рівнем медицини. Рівняти його оптику з оптикою сучасного українського воїна — некоректно, і літературознавці радять читати його саме як історичного автора, а не як «актуального» співавтора. Це не применшує його текстів, просто ставить їх у правильний контекст.

Григорій Бакланов і «нова українська воєнна проза»

З 2014 року в Україні сформувався окремий напрям — «нова воєнна проза», до якої належать тексти волонтерів, журналістів і письменників-фронтовиків, що пройшли АТО/ООС. Найпомітніші імена тут — Артем Чех, Олексій Чупа, Олександр Михед, Євгенія Подобна. Літературознавці не раз порівнювали цю прозу з «лейтенантською» і, зокрема, з Баклановим. Спільне — відмова від пафосу, орієнтація на конкретний епізод, увага до деталі. Відмінне — регістр: «нова воєнна проза» значно жорсткіша в мові, значно менш «літературна» за стилем і значно коротша за обсягом.

Відомо, що Артем Чех у розмовах із колегами неодноразово називав Бакланова серед авторів, які допомогли йому сформулювати власний стиль. Сам Чех каже, що «Північна повість» — це текст, який він перечитував перед кожним своїм фронтовим виїздом. Олександр Михед у рецензії на «Південну повість» (для «Літературної газети», 2018) писав, що Бакланов «навчив українську прозу не боятися факту, і це найбільший його урок для тих, хто пише сьогодні».

З 2022 року в Україні з’явилися й інші тексти, які вже зараз порівнюють із «лейтенантською прозою». Це щоденники, мемуари, есе, які виходять у видавництвах «Дух і Літера», «Лабораторія», «Човен», у «Військовій літературі» від фонду «Повернись живим». Бакланова тут читають і перечитують — не як «класика», а як інструкцію з того, як писати про війну, не перетворюючи її на міф.

Чому Бакланов залишається в шкільній програмі

В українських школах «Південна повість» залишається в програмі донині, хоча її позиція дещо змінилася. Якщо в 2000-х її читали як приклад «радянської воєнної прози», то в 2020-х — як приклад «етичного письма про війну». Учителі-словесники, зокрема, відзначають, що Бакланов добре працює на контрасті: порівняно з Гончаром він «сухіший», порівняно з Кожедубом — «чесніший», порівняно з Биковим — «український». Усе це робить його зручним «містком» між класикою і сучасною прозою, і шкільна програма цю функцію зберігає.

Що почитати далі, якщо сподобалося

Після Бакланова логічно переходити до кількох сусідніх авторів. По-перше, це Василь Биков — білорус, чиї «Сотників» і «Обеліск» працюють у тій самій етичній рамці, але з ще жорсткішим моральним вибором. По-друге, Юрій Бондарєв — росіянин, чий «Батальйони просять вогню» дає відчуття епічного масштабу, якого Бакланов свідомо уникав. По-третє, Віктор Некрасов — попередник усієї течії, «В окопах Сталінграда» залишається текстом, без якого не було б ні Бакланова, ні Бикова. По-четверте, для тих, хто цікавиться саме українським контекстом, — Олесь Гончар і його «Ніч перед боєм» (1943), «Прапороносці» (1946–1948). По-п’яте, якщо хочеться сучасної воєнної прози в дусі Бакланова — Артем Чех, його «Точка нуль» і «Жирафа» працюють саме в цій оптиці.

З перекладних авторів, суміжних із Баклановим, варто звернути увагу на Ернеста Гемінґвея («Прощавай, зброє», «По кому подзвін»). Гемінґвей — американець, але його принцип «писати правду, не намагаючись вразити» повністю збігається з бакланівським. З німецьких авторів — Зігфрід Ленц, «Московський експрес», де війна показана очима дитини, тобто в тій самій «негероїчній» оптиці. Усе це — автори, з якими Бакланова порівнювали вже за життя, і з якими він, за свідченням колег, сам себе охоче порівнював.

Цікаві факти, які зазвичай не згадують

Кілька деталей, які зазвичай не входять до коротких біографій, але допомагають зрозуміти Бакланова як людину. По-перше, він мав звичку щоранку писати від руки по десять сторінок, незалежно від того, чи був натхненний. Цю звичку він переніс із фронту, де вів щоденник навіть в окопі. По-друге, він не любив давати інтерв’ю і волів листуватися. Його листи до колег — Юрія Бондарєва, Василя Бикова, Олеся Гончара — зберігаються в архівах Москви, Києва і Мінська, і частина з них уже опублікована. По-третє, він був завзятий городник: на своїй дачі в Підмосков’ї вирощував помідори і огірки, і колеги жартували, що «Бакланов пише про війну, а живе так, ніби війна скінчилася назавжди».

Ще один факт, який рідко згадують: Бакланов був одним із небагатьох радянських письменників, хто в 1970-ті роки публічно виступив на захист Олеся Гончара, коли останнього цькували за роман «Собор». У листах до секретаріату Спілки письменників СРСР Бакланов писав, що «Собор» — чесний текст про село, і що цькування Гончара — це повернення до «жданівщини». Ця позиція коштувала Бакланову частини його «адміністративної» кар’єри, але в літературних колах зробила його більш шанованим, ніж будь-яка нагорода.

І останнє. Бакланов був категорично проти екранізацій своїх текстів, у яких з’являвся б «героїчний» пафос. За його словами, «якщо екранізація додає героїзму, якого в моєму тексті немає, значить, екранізація бреше». За його життя було знято лише чотири фільми за його творами, і всі вони дотримувалися цього принципу. Після смерті письменника права на екранізацію перейшли до спадкоємців, і в 2010-х з’явилися ще дві стрічки — обидві з позначкою «за мотивами», і обидві в Україні прийняли стримано: літературознавці вказують, що «бакланівського» в них менше, ніж хотілося б.

Підсумок: чому Бакланова варто прочитати саме зараз

Коротко про те, на що звернути увагу і що варто винести з Бакланова поточного року. По-перше, це автор, який вчить писати про війну без пафосу. По-друге, це уродженець Харківщини, чия проза тісно пов’язана з українським контекстом, навіть коли дія відбувається в Карелії чи Німеччині. По-третє, це автор, чия етика — «факт замість гасла» — залишається актуальною для сучасної української воєнної прози. По-четверте, це людина, яка вміла критикувати і радянську, і пострадянську міфологію війни, не перетворюючись на «дисидента-професіонала».

Якщо ви не читали Бакланова раніше, почніть із «Головного удару» і «Південної повісті». Це два тексти, які дають загальне уявлення про стиль і тематику. Якщо хочете глибше — додайте «Північну повість» і повну версію «Дорогою ціною». Для тих, хто цікавиться літературною критикою, — передмова Юрія Барабаша у виданні «Фоліо» і рецензія Олександра Михеда 2018 року. Для школярів і вчителів — шкільна хрестоматія, де «Південна повість» зазвичай сусідствує з «Ніччю перед боєм» Гончара. Для дослідників — публіцистика 1990–2000-х, видана посмертно. Бакланов — автор, до якого варто повертатися, коли в літературі з’являється нова «воєнна хвиля»: він щоразу показує, що добре зроблена проза про війну — це, в першу чергу, чесна проза.

Часті запитання (FAQ)

Коли і де народився Григорій Бакланов?

Григорій Бакланов народився 11 вересня 1923 року в селі Яблунівка на Харківщині. Цей степовий пейзаж пізніше відлунює в його фронтових і післявоєнних текстах, зокрема в «Південній повісті».

Який найвідоміший твір Бакланова для шкільної програми?

Найчастіше в шкільній програмі зустрічається «Південна повість» (1959) — текст про дівчину і пораненого батька під час німецької окупації. Поряд із нею вчителі нерідко ставлять «Північну повість» того ж року, яка вважається вершиною фронтової прози Бакланова.

Чим «лейтенантська проза» відрізняється від «воєнної прози» загалом?

«Лейтенантська проза» — це вужчий термін. Він описує тексти авторів, які на момент війни були молодими офіцерами і писали про війну з оптики молодого командира, відповідального за конкретних людей. У цю течію входять Бакланов, Бондарєв, Биков, Некрасов. Загальна «воєнна проза» ширша і включає, наприклад, Гончара, який писав з іншої вікової й етичної позиції.

Чи перекладали Бакланова українською?

Так, основні твори виходили в українських перекладах ще в радянський час. Найпомітніше сучасне перевидання — у харківському видавництві «Фоліо» (2005) із передмовою літературознавця Юрія Барабаша. Ці видання й досі можна знайти в бібліотеках і використовують у школах.

Чому Бакланова іноді плутають з іншими Баклановими?

Прізвище «Бакланов» в Україні й Росії досить поширене. Найчастіше плутанина виникає з українським співаком, а також з умовним «радянським капітаном Баклановим» з мемів. У цій статті йдеться про Григорія Яковича Бакланова — письменника, уродженця Харківщини, фронтовика, лауреата Державної премії СРСР.

Який твір Бакланова найкраще підходить для першого знайомства?

Для дорослого читача — «Південна повість». Для школяра 9–10 класу — «Головний удар» або «Південна повість». Для тих, хто цікавиться саме етикою війни, — «Північна повість». Усі три тексти невеликі за обсягом і читаються за одну-дві години.

Чи є в Бакланова тексти, не пов’язані з війною?

Так, у його доробку є романи «Бухта Радянського моря» (1980) про наукове містечко і «Кінець старої Берізки» (1986) про деградацію села. У пізні роки він також багато писав публіцистики — про ветеранів, про радянську міфологію війни, про долю інтелігенції в 1990-х. Ці тексти менш відомі, але літературознавці вважають їх важливими.

Де зараз зберігається архів Бакланова?

Основна частина архіву зберігається в Москві, у Російському державному архіві літератури і мистецтва (РГАЛІ). Листи до українських колег частково зберігаються в Інституті літератури НАН України. Фронтові нотатки 1943–1945 років опубліковані частково, і робота з ними триває.

Чи вплинув Бакланов на сучасну українську воєнну прозу?

Прямо — переважно через колег і критиків. Артем Чех, Олександр Михед, Євгенія Подобна в інтерв’ю називають Бакланова серед авторів, які допомогли їм сформулювати власний стиль. Непрямо — через усю «лейтенантську» традицію, яка залишається зразком «чесної прози про війну» в українському контексті.

Чи варто читати Бакланова сучасному українському підлітку?

Так, якщо вчитель правильно пояснить контекст. Бакланов — один із небагатьох авторів, чия проза не потребує «деконструкції» радянського шару: вона й так написана без пафосу. Для підлітка найзручніший маршрут — «Головний удар» «Південна повість» «Північна повість». Це три тексти на одну-дві години кожен, і вони дають чесне уявлення про те, як писали про війну ті, хто її пройшов.

Григорій Бакланов: біографія письменника і фронтові нотатки